До рубрики «Правові позиції Верховного Суду»

Право учасників бойових дій на дострокове призначення пенсії за віком

6 листопада 2018 року Верховний Суд роз’яснив, що учасники бойових дій, які брали безпосередню участь в антитерористичній операції, мають право на дострокове призначення пенсії за віком як учасники бойових дій з часу звернення.

Громадянин України, який брав участь в АТО, є учасником бойових дій, звернувся до Пенсійного фонду із заявою про призначення йому достроково пенсії.

Рішенням управління Пенсійного фонду України громадянину відмовлено у призначенні пенсії. Мотивами відмови було те, що громадянин брав участь в антитерористичній операції, а не в бойових діях, отже не має права на призначення пенсії за віком згідно з абз. 6 п. 3 розд. XV «Прикінцеві положення» Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування».

Переглядаючи справу, Верховний Суд вказав, що з довідки про безпосередню участь особи в антитерористичній операції, виданої військовою частиною, слідує, що громадянин у періоди з 18 березня 2015 року по 30 квітня 2015 року та з 10 травня 2015 року по 7 вересня 2015 року брав безпосередню участь в антитерористичній операції, в районі проведення антитерористичній операції на території Донецької області.

Отже, громадянин, звертаючись до пенсійного органу із заявою про призначення пенсії достроково, надав усі необхідні документи, достатні для призначення йому дострокової пенсії за віком на підставі абз. 6 п. 3 розд. XV «Прикінцеві положення» Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» та ст. 16 Закону України «Про пенсійне забезпечення», зокрема посвідчення учасника бойових дій та довідку про безпосередню участь особи в антитерористичній операції, які підтверджують участь у бойових діях.

Суди дійшли правильного висновку, визнавши протиправними та скасувавши рішення управління Пенсійного фонду України про відмову в призначенні громадянину пенсії за віком як учаснику бойових дій та зобов’язавши відповідача призначити громадянину пенсію за віком, як учаснику бойових дій, відповідно до ст. 16 Закону України «Про пенсійне забезпечення» та абз. 6 п. 3 розд. XV «Прикінцеві положення» Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» з часу звернення.

Постанова Верховного Суду http://reyestr.court.gov.ua/Review/77665164.

При розгляді справ щодо місця проживання дитини суди насамперед мають виходити з інтересів самої дитини

17 жовтня 2018 року Велика Палата Верховного Суду зробила висновок про те, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, які займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Під час розгляду справи, що стосується дитини, перед прийняттям рішення судовий орган надає дитині можливість висловлювати свої думки і приділяє їм належну увагу. Розглядаючи справи щодо місця проживання дитини, суди враховують рівність прав матері та батька і беруть до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов’язків, особисту прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров’я та інші обставини, що мають істотне значення.

Велика Палата Верховного Суду погодилася з висновками судів попередніх інстанцій, рішеннями яких визначено проживання малолітньої дитини з батьком за місцем його постійного проживання, оскільки зібрані у справі докази з урахуванням думки дитини і висновку органу опіки та піклування вказують на те, що проживання дитини з батьком найкраще забезпечить інтереси цієї дитини.

При ухваленні постанови Велика Палата ВС застосувала вимоги ст. 141 Сімейного кодексу України про рівність прав матері та батька, частин 1, 2 ст. 161 цього Кодексу щодо вирішення спору судом, з ким із них буде проживати малолітня дитина, та врахування при цьому ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов’язків, особистої прихильності дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров’я та інші обставини, що мають істотне значення.

Визначено, що під забороною розлучення дитини з матір’ю в контексті Декларації прав дитини від 20 листопада 1959 року слід розуміти не обов’язковість спільного проживання матері та дитини, а право на їх спілкування, турботу з боку матері та забезпечення з боку обох батьків, у тому числі й матері, прав та інтересів дитини, передбачених цією Декларацією та Конвенцією про права дитини від 20 листопада 1989 року.

Відповідно до ст. 6 Європейської конвенції про здійснення прав дітей від 25 січня 1996 року під час розгляду справи, що стосується дитини, перед прийняттям рішення судовий орган надає можливість дитині висловлювати її думки і приділяє їм належну увагу.

У постанові зазначено, що з досягненням віку 10 років у дитини з’являється право не тільки бути вислуханою і почутою, але й право брати активну участь у вирішенні своєї долі, зокрема у визначенні місця проживання. Лише в разі збігу волі трьох учасників переговорного процесу – матері, батька, дитини можна досягти миру і згоди.

Судді Великої Палати ВС вважають, що при визначенні місця проживання дитини першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини з огляду на вимоги ст. 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року.

Велика Палата ВС зауважує, що Декларація прав дитини не є міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, і не є частиною національного законодавства України. А законодавство України не містить норм, які б наділяли будь-кого з батьків пріоритетним правом на проживання з дитиною.

При розгляді справ щодо місця проживання дитини суди насамперед мають виходити з інтересів самої дитини, враховуючи при цьому сталі соціальні зв’язки, місце навчання, психологічний стан тощо.

З повним текстом постанови Великої Палати Верховного Суду у справі № 402/428/16-ц (провадження № 14-327цс18) можна ознайомитися за посиланням http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/77361954.